Антон Кушнір. Українська bonne chauffe у Коньяку Друк
Написав Антон Кушнір   
П'ятниця, 23 листопада 2012, 01:36

Джерело: УкрЛіт

 

Коньяк – місто на південному заході Франції,відоме переважно як батьківщина того самого коньяку, яким у нас прийнято називати бренді місцевого розливу. Цікаве воно й тим, що навряд чи є ще якесь місто у французькій провінції, мешканці якого були б так добре поінформовані про Україну. Дехто навіть читав книжки Юрія Андруховича чи Андрія Куркова. Хтось мав змогу скуштувати українську кухню або послухати музику. Як мінімум, більшість знає, що Україна є країною-гостем Фестивалю європейських літератур, що відбудеться в Коньяку з 15 по 18 листопада.

Протягом трьох тижнів я мав змогу жити в Коньяку завдяки творчій стипендії від Фестивалю та Регіонального управління культури. На цей час припало десять «офіційних» зустрічей у ліцеях, книгарнях, бібліотеках , та безліч «неформальних», але від того не менш цікавих. Розповідати про щось на позір добре знайоме (скажімо про власну країну) різнобарвній публіці – від дванадцятирічних  дітей та статечних панів – завжди нетривіальна задача.  Завжди є спокуса поринути у міфотворення чи навпаки у голосіння. На щастя, місцева публіка допомагає втримати рівновагу.

Наприклад, після розповіді про багату й різноманітну сучасну літературу, про молодь, яка заповнює зали на поетичних фестивалях, про мистецьке поселення акторів та музикантів на майже закинутому хуторі та подібні високі матерії до тебе підходять і тихо , майже пошепки питають: «А скажіть, будь ласка,  у вас в Україні там демократія чи як?» І ти перемикаєшся  з високого регістру і починаєш ретельно добирати слова, аби пояснити, демократія в нас чи як.

Труднощі перекладу

Мовний бар’єр – це не лише складнощі зі словниковим запасом та граматикою, принаймні коли це стосується французької мови. Вона передбачає іншу, незвичну емоційну замученість тебе як мовця. Інший ступінь відкритися. Вступаючи у розмову українською, ти зазвичай залишаєш собі простір для маневру. Випадковий співрозмовник тобі не ворог, але й не друг, тож краще зберігати ввічливий нейтралітет, а там подивимось.

Вітаючись французькою, ти ніби видаєш співрозмовнику кредит довіри. Припускаєш, що це приємна людина, а далі видно буде.

Навіть вуличний прохач, якому я кажу, послухай, я сьогодні уже допоміг твоєму колезі, у мене теж є ліміти, відказує, мовляв, нічого страшного, не треба так перейматись, усе гаразд, а тоді кілька разів бажає мені гарного завершення дня. І тобі також, відповідаю, і тобі також.

Для того, аби подолати цей бар’єр і не виглядати відлюдьком, доводиться багато, багато говорити. На щастя, співрозмовників ніколи не бракує.

От, скажімо, Діна – художниця, англійка, що живе у Франції, але регулярно відвідує батьківщину, скаржиться, що вдома з неї кепкують через французький акцент.  Її подруга Сільві – університетський викладач, парижанка, хоча зайвий раз це не афішує, бо «тут, у провінції не люблять парижан». Ми разом гуляємо гуляємо по Ла Рошелі, і вони весь час обмінюються взаємними кпинами щодо Столітньої війни та загалом «давньої міцної дружби» французів та  англійців. Я мимоволі намагаюсь уявити, із ким українці могли б ось так жартувати на тему непростої спільної історії. Відповіді так і не знаходжу. Можливо, тому, що Столітня війна давно закінчилась. Можливо, ще й тому, що вона скінчилась також і в головах французів та англійців.

Між міфом та реальністю

Населення Коньяка – близько двадцяти тисяч мешканців. Помешкання, де я провів три тижні, розташоване на вулиці в історичному центрі. Підозрюю, що в моїй багатоповерхівці у спальному районі Києва мешкає більше людей, ніж на цій вулиці. При цьому в Коньяку щороку відбуваються сім фестивалів – музичний, літературний, театральний, кінематографічний – працюють два музеї із цікавою експозицією, кілька книгарень , театр, кінотеатр, концертний зал, виставковий простір, стадіон із регулярними спортивними заходами. Таким може похвалитися не кожен український облцентр.

Втім, годині о восьмій-дев’ятій годині вечора максимум життя на вулицях завмирає. Це особливо впадає в око тим, хто звик до ритму великого міста. Приміром, як Джон. Він підвозив мене на одну із зустрічей, і ми трохи розговорились.

Джон – британець, ми із ним майже одразу переходимо на англійську. Правду кажучи, навіть моя розмовна французька далека від досконалості, що вже говорити про англійську. Але Джон все одно виглядає дуже задоволеним. Загалом англійців тут багато, розказує мені, але вони переважно купують будинки, аби проводити літню відпустку. Однак Джон остаточно переїхав сюди з Англії і «має досить Британії», бо йому набридла тамтешня повсякденна агресія – «футбол, випивка, бійка». У Франції йому все подобається, хіба що складно із мовою, а ще тут зовсім, «ну зовсім нічого не відбувається».

Коньяк – заможна, респектабельна, спокійна провінція, зі зрозумілих причин. Навіть бездомні тут виглядають неординарно і схожі на моїх знайомих українських туристів – такі самі бородаті та із незмінним наплечником і туристичним килимком за спиною. Але, як і в провінції українській, молоді тут небагато. Є кілька шкіл, ліцеї, в тому числі професіональної освіти, однак здобувати вищу освіту треба вирушати деінде. Як і шукати місця, де «щось постійно відбувається».

Завдяки цьому Коньяк виглядає як ідилічна картинка з фільмів із Луї де Фюнесом чи Бурвілем. Статечні мадам, що гуляють із мініатюрними собаками в міському саду та з ними ж заходять оглянути виставку в мистецькій галереї. Сивочолі пани із келихом вина за столиками перед бістро неквапно гортають газету чи бесідують.  Вузькі бруковані вулички,  кам’яні будинки з неодмінними віконницями, мальовничо облуплена фарба, картинно розсипані плями моху на подзьобаному камінні, в’юни пробиваються між бруківкою та колоритно обвивають дощову трубу. Словом, усе те, що українські дизайнери іменують «стилем прованс». Мушу визнати, камінь та дерево – будівельні матеріали, яким дуже благородна старість. Треба лише змиритись із тим, що будинок не повинен вічно виглядати як щойно збудований, але й не давати йому дійти до стану руїни. А далі слідкувати, як на ньому нашаровується час: стираються гострі кути, облуплюється нова фарба і проступають давні написи, він обростає мохом, сколотими камінчиками та іншими дрібними недоліками та недосконалостями, які й надають йому індивідуальності, створюють його власну історію.

Можливо, саме тому українські імітації «провансу» виглядають так непереконливо, що звичний нам бетон передбачає два стани – щойно збудований або практично зруйнований.

Самі французи до цієї картинки ставляться неоднозначно, називають її популярним кліше з американських фільмів, тоді як сучасна, справжня Франція не така. Точніше, не лише така. Охоплені безробіттям бідні передмістя, чия злість час від часу виливається на вулиці мегаполісів, мультикультурний конгломерат Марселя, баски та бретонці – це також Франція, і без них мозаїка П’ятої республіки не складеться.

Критично налаштованих щодо батьківщини французів не бракує. Скажімо, Валері, яка підвозить мене в Коньяк із невеликого містечка поряд. Вона розпитує про ситуацію зі ЗМІ в Україні і, почувши мої перші слова, одразу ж підхоплює: так, так, те саме у Франції. Ніякої свободи медіа, вони лише обслуговують  інтереси фінансових груп. Решту шляху ми із нею обговорюємо недоліки неолібералізму. «Зрештою, ми всі однакові», – підсумовує вона, коли ми прощаємось. «Однакові, – погоджуюсь, – але всі по-різному».

Хоча слід визнати, що «популярне кліше» нерідко грає на руку Франції. Лише три відсотки виробленого коньяку споживається у самій країні, решта йде на експорт у Європу, Північну Америку (переважно в США) та Азію (переважно у Китай). Важко сказати, чи існував би цей попит без красивої кінематографічної легенди про мальовничу європейську країну. І не менш важко – чи лишилось би без глобального експорту виробництво коньяку із суворим дотриманням технології, столітніми традиціями та й сам Коньяк такими незмінними.

Велике та меле

Співіснування глобального та локального тут подекуди вражає. Наприклад, в центрі Бордо тебе мало не зносить жива ріка туристів, в якій, здається, можна віднайти людей будь-якого віку чи національності. Добра третина натовпу обтяжена пакунками із брендовим одягом, при цьому варто лише звернути на бічну вуличку, як замість монструозних бутіків з’являються невеликі крамнички із регіональними сирами, регіональними конфітюрами, регіональними паштетами і всім іншим багатством французької кулінарії.

У містечку Сент, яке налічує двадцять п’ять тисяч мешканців, працює книгарня, яка торгує виключно книжками місцевих видавців.

Власне, саме це прагнення до різноманітності, балансування протилежностей, дотримання пропорцій найбільше вражає, коли спостерігаєш за тутешньою повсякденністю. Як-от вузькі вулички, які тебе виводять на площу із височезною готичною дзвіницею. Вперше спадає на думку, що середньовічні мешканці цих містечок могли прожити життя, не маючи змоги як слід її роздивитись, просто не маючи зручного ракурсу для цього.

Мабуть, лише тут в бістро із самообслуговуванням продавець, подивившись на твоє замовлення, може запропонувати взяти трохи жовтогарячого печеного гарбуза, аби «кольори на тарілці не були такими одноманітними».

Україна на європейських літературах

Для розуміння ролі України як гостя на цьогорічному фестивалі вкрай важливо пам’ятати про це співіснування – великого й малого, глобального й локального. Фестиваль у Коньяку – не найголовніша подія у літературному календарі Франції, і навіть не одна й найважливіших. Це фестиваль регіонального значення у країні, де «регіональне» не означає «неважливе» чи «не варте уваги». Не більше – не менше.

Ідея участі України в ньому виникла завдяки на позір дрібній події – візиту Юрія Андруховича та перекладача, професора Національного інституту мов та східних цивілізацій Ірини Дмитришин на фестиваль три роки тому. А реалізувалася ця ідея завдяки зусиллям Ірини Дмитришин, а також десятків інших людей – французів, українців, французів українського походження.

Важливо й те, що в програмі фестивалю, окрім українців, задіяні французькі автори, чию увагу привернула Україна. Як журналіст П’єр-Луї Басс , який написав книжку про «матч смерті». У Києві 1942 року. Як художник і фотограф Себастьян Боке, який провів кілька тижнів у зоні відчуження.

Нескладно помітити, що увага французьких авторів тяжіє до поширених штампів. За умови, що Україна практично відсутня у французькому культурному просторі, інакше бути не може. Інакше й не буде, якщо Україна лишатиметься «цією незнайомкою», як вона фігурує в назві одного з ключових заходів фестивалю.

Абсурдно очікувати, що наслідком фестивалю стане бурхливий сплеск уваги французької публіки до української літератури, переклади якої французькою можна полічити на пальцях.  Як і не варто очікувати підписання десятків угод та продажу прав на переклади. Для держави, якої не існує в культурному просторі Франції, видані переклади будуть результатом поодиноких влучних пострілів видавців, літературних агентів чи самих авторів. Для того, аби цей процес став систематичним, потрібен стабільний, підтримуваний інтерес до країни. Фестиваль європейських літератур, звісно, не забезпечить цього інтересу ані завтра, ані через рік чи два. Однак він дає Україні чудовий плацдарм для початку.

А поки що в Коньяку кипить робота. Фестиваль європейських літератур готується приймати учасників та відвідувачів. Афіші заходу з’являються у всіх куточках міста. Крім того, зараз гаряча пора у виробників коньяку.

На час проведення Європейських літератур припадає період bonne chauffe – другої дистиляції. Тонкий і складний процес,  в результаті якого з’являються саме ті коньячні спирти, які використовуються у приготуванні благородного напою. Bonne chauffe потребує залучення  та кооперації багатьох фахівців. Цікавий він і тим, що навіть професіонали мають чекати не менше трьох-чотирьох років, аби оцінити результат. До цього спирти мають із додержанням умов вистоятись у спеціально приготованих діжках, увібрати їх аромат та розкрити свій власний. Для деяких спиртів  цей процес триватиме десятиліттями. У підземних сховищах, непомітний для широкого загалу, аби через три, п’ять, десять років потішити цінителів досконалим смаком.

Це, зрозуміло, лише випадковий збіг. Красива метафора, як і ідилічна картина тихої французької провінції. Але я нею все ж скористаюся.

 

 
Find us on Facebook
Follow Us
Find us on Facebook
Follow Us