«Є тяжчі злочини, ніж спалювати книги. Наприклад, не читати їх» Рєй Брєдбері
ПРОЕКТ
«Більше країн – Більше книжок»
Наші і «Мій Шевченко» у Парижі |
![]() |
![]() |
![]() |
Четвер, 27 листопада 2014, 13:11 |
Минулого тижня в Парижі відбулося кілька українських подій, присвячених 200-річчю Тараса Шевченка. Місце проведення – Український культурно-інформаційний дім при Посольстві України в Франції. Шевченка представляли Ірена Карпа, Антон Кушнір і Марина Гримич. Читомо попросило поділитися враженнями від зустрічі з французькою публікою. Марина Гримич, директор видавництва «Дуліби» Наша подорож стала можливою завдяки підтримці Міністерства культури України, передусім рішенню молодої і професійної команди топ-менеджерів. Ірена і Антон мали спільну презентацію, на якій представили нестандартні підходи в інтерпретації Шевченка, а я презентувала книгу видавництва “Нора-друк” “Мій Шевченко”, куди увійшли тексти п’яти українських письменників – Євгенії Кононенко, Любка Дереша, Андрія Куркова, Юрія Макарова і мій. Цікаво, що на кожну з двох подій (принаймні так мені здалося) прийшла на 80% інакша публіка, яка складалася переважно з друзів і персональних шанувальників того чи іншого автора. Решта 20 відсотків відвідувачів наших заходів більш-менш збігалася. Їх склала постійна публіка, яка цікавиться літературно-мистецьким життям в Україні і регулярно відвідує українські літературні заходи в Парижі. Передусім хочеться відзначити активність “Українського літературного клубу” в Парижі, який успішно веде Оксана Мізерак протягом семи років. Це була знайома мені, а головне, зацікавлена публіка. Інший сегмент складали громадські активісти, що гуртуються навколо Українського культурно-інформаційного центру у Франції (директор – Володимир Яценківський). Моя презентація називалася “Мій Шевченко: історія київської дівчинки, яка народилася в 1960-х рр.” Я спробувала подати динаміку мого сприйняття Шевченка протягом свого життя. Найраніший мій Шевченко — “пасторальний”, я його сприймала через ілюстрації до дитячих видань поета, дякуючи яким малювала собі ідилічний образ українського села. Потім почався “шкільний радянський” Шевченко, який значною мірою відбивав в українських дітей охоту його читати. Однак мені пощастило, бо в моєму домі був “нерадянський” Шевченко, оскільки мій батько як один із авторів “Шевенківсього словника” і як перекладач мав цікаві оповідки про перекладачів українського поета на різні мови світу. Власне, читати Шевченка і читати із задоволенням я почала досить пізно. Найгострішу потребу в його поезії я відчула, будучи в Канаді, замучена ностальгією, і ось там мені “знадобився” “еміграційний” Шевченко, а точніше цикл його творів, написаних у засланні на Оренбуржчині. Останнім “моїм Шевченком” був “пам’ятниковий” Шевченко. Мені довелося стати свідком дивовижного зникнення пам’ятника Шевченку в Оквіль-парку в Торонто і не менш інтригуючої появи пам’ятника Шевченку в Оттаві. Цікаво, що книжка “Мій Шевченко” виявила, наскільки різні і наскільки подібні сучасні українські письменники поміж собою (принаймні п’ятеро із них). Антон Кушнір, письменник
Наприклад, на зустрічі були кілька французів, які навіть не розуміли українську, але прийшли послухати про Шевченка і Майдан. Це, зрозуміло, завжди в плюс, але, на жаль, через організацію й інформування масштаб події вийшов дуже дрібний. |